Вигнання в Рай. Роман - Юрій Пересічанський

Та, врешті, Сергій увірвав свої роздуми, одночасно відірвавши погляд від того місця в кінці вулиці, де за рогом щойно зникла Оксана – треба вже починати втілювати задум розпису, який став би подією в житті України. Він зможе.

Ще раз окинувши поглядом храм, наче увібравши зором його красу, Сергій повільно рушив до дверей, налаштовуючись на роботу, відчинив двері, зайшов до середини, став посеред храму. Було прохолодніше, ніж надворі, де, піднявшись досить високо, пригрівало вже доволі відчутно сонце, чиє світло дещо розвіювало прохолодну внутрішньо-храмову сутінь, яка, поволі огортаючи думки й почуття Сергія, занурювала його все глибше й глибше в роздуми про втілення його задуму. Втілення задуму? А в чому ж полягає, врешті решт, його задум? Конкретно. Поки що він відчував лише загальний настрій, всеохоплююче відчуття якогось прозріння, немов перед ним раптом розчахнулась завіса, але світло, що нахлинуло з-за завіси, поки що лише засліплювало, породжуючи натхнення, але ніяких виразних обрисів якихось конкретних образів у цьому всеохопному засліпленні бажанням творити поки що не було. Якийсь чи то гул, чи то шум – Сергій називав це музикою натхнення.

А ще, оце таке знайоме, що завжди на тебе чигає, немов хижак у засідці, напередодні втілення нового твору, що завжди йде пліч-о-пліч з натхненням, наростаюче відчуття якоїсь нехоті, яка, мов сутінь, що посилюється перед самим сходом сонця, потім переходить немов у переляк, і нарешті вибухає майже панічним жахом перед грандіозністю задуму – панічний жах простого смертного, який наважився, який повинен стати надлюдиною, богом, панічний жах перед межею між смертністю та безсмертям, між сьогоденням та вічністю, коли твар повинна стати творцем, миттєво й неймовірно перерісши, перевищивши самого себе. Це почуття було і принизливим, як почуття простого смертного, який в тобі відмирає, для гордості безсмертного, який в тобі народжується, але водночас і велично піднесеним почуттям, як почуття запаморочливого жаху, коли ти стоїш перед безоднею і точно знаєш, що тобі доконечно доведеться кинутися в цю безодню. Але які неповторні почуття охоплюють тебе, коли ти врешті безоглядно кидаєшся в цю безодню, яка виявляється безоднею радості і щастя, коли твоє серце безпосередньо єднається з істиною, добром і красою, без міри черпаючи натхнення з безміру творіння. Але ж для того, щоб пробитися до цього щастя, треба ще перейти межу цього жаху, наважитися, примусити себе стрибнути в безодню.

Бувало, що Сергій тимчасово й відступав назад від цієї фатальної межі перед навалою нехоті і жаху, тікав у заспокійливу буденність повсякденних справ, стараючись забути свої високі наміри, але ж все одно доводилося таки долати потім межу вже більш ослабленим. Зараз же Сергій не мав наміру відступати, він відчував у собі силу здолати цей жах, відчував рішучість кинутися в безодню натхнення. І, знаючи, що це його переродження із смертної людини в творця неможливе без Божої допомоги, Сергій, як завжди в таких випадках вирішив звернутися безпосередньо до Творця – ставши на коліна на тому самому місці, де щойно перед цим з Богом спілкувалась Оксана, він поринув у молитву.

Йому відкрилося. Він зрозумів. Він знав. Він відчув, побачив внутрішнім зором. Він побачив той шлях, вірніше ту стежку, вузесеньку стежку, якою людство йшло до Голгофи, до Воскресіння. А чому, власне йшло? Хіба людство й зараз не блукає поганськими завулками, мета яких – Голгофа? Хоча зараз воно блукає з Христом у серці і з почуттям вини, а були часи… Сергій побачив весь дохристиянський безмір часу, всі ці тисячі, десятки, сотні тисяч років, мільйони днів і ночей, коли кожен день – ніби відкрите боже око, що закривається на ніч, щоб наступного дня знову відкритися й побачити все ту ж стежку, якою людство прямує до Голгофи…

…День – ніч, ніч – день, день – ніч: у переливах сонцесяйності благословень і темряви прокльонів замкнулось видноколо, здавалося байдужих, змигів Ока-Неба, що, як і за часів прощання з Авелем, все незворушно споглядає, як по обличчях сполотнілих віків кривавою гримасою відчаю, страху й ненависті пробігає судома, просякнутої димом жертвоприношень, стежки, мета якої від віків – Голгофа. Залізний поступ плоті, зґвалтованої замахом на слово, залізний крок, гартований на сходах клятвопереступів – і плутається під ногами зужитий, непотрібний світ, який кожен із безсмертних приміряв на себе, неначе чисту передсмертну сорочку – стежка… Дехто із всемогутніх повелівав розпочинати безсмертя від брунькування березневої наснаги, метою якої, врешті, виявлявся – листопад; дехто із слуг Великої Матері проповідував початок шляху від зерня першого цілунку, метою якого, врешті виявлялось – тління; і кожен з провісників справедливості проголошував початком шляху подзвін розірваних кайданів, метою якого, врешті, виявлялась – безвихідь помсти: ніколи і нікому не оминути стежки, уплетеної кривавим струмком у вінок тернових літ, мета яких – Голгофа… Якщо ж твоя молитва глибиною в твоє життя, тоді і смерть твоя – лише цілунок вічності, який спрозорить твоє тіло до невидимості нетлінних слів: вростайте ж, здійняті до Бога, руки, корінням молитов вростайте в небо – плоди нетлінних слів хай пожинає вічність…

Розплющивши очі й підвівшись із колін, Сергій вже розумів загальну композиційно-колористичну побудову майбутнього розпису. Центральне, головне місце, місце, найбільш вигідне щодо можливості його спостереження з любої точки храмового простору, найвигідніше місце щодо освітленості буде займати смерть і воскресіння Господнє, Голгофа – ця центральна точка в історії людства, від якої бере початок не лише нове літочислення, а й цілком нове світобачення, основа якого полягає в перевазі божественного над тваринним в людині.

В колористичному плані це центральне місце розпису буде також виділене найбільш світлою, чистою, прозорою, осяйною гаммою – кольорів сонцесяйної ранкової травневої заграви. Чим нижче ж опускатиметься погляд глядача від цього центрального фокусу розпису, який відразу ж буде приковувати увагу, тим похмуріші, темніші, зловісніші тони будуть розповідати про ту язичницьку криваву стежку людства до Голгофи – в композиційному плані це будуть, в основному, сцени із Старого Заповіту від початку світотворення й гріхопадіння людини аж до появи Христа, що символізуватиме вселюдське сходження від панування тваринних інстинктів до розуміння Божих заповідей; вище ж у світлосяйніших тонах будуть зображені сцени з Нового Заповіту, діяння апостолів, євхаристія, й тут же будуть сцени з давньоукраїнської історії християнізації – діяння княгині Ольги, хрещення України-Русі Володимиром…

І так буде кожного разу: як тільки відвідувач буде входити до храму, його увагу мимовільно буде приковувати Воскресіння Господнє; далі погляд буде поволі спускатися, неначе в пекло, в сутеніючі нетрі дохристиянського гріховного шляху; а потім знову, вже бажаючи розрадити й розвіяти похмурі відчуття, погляд буде повертатися до найсвітлішого Воскресіння, вже на новому рівні, з новим відчуттям радості від нового усвідомлення величі Благої Вісті…

Звичайно, це буде дещо незвичне, може навіть трохи не канонічне виконання розпису, але ж головне – не рабське дотримання формальних норм, а духовний вплив на свідомість людини, й отець Михайло, як ніхто, повинен розуміти це, не повинне це викликати нерозуміння й з боку ново-відродженої, неначе воскреслої з історичного небуття Української Церкви – Київського Патріархату, Церкви, для якої вже не повинно бути наріжним каменем достеменне дотримання формальних застиглих канонів великодержавного імперського залізобетонного духу, одним з головних завдань якого було зацементування різноплемінності загарбаних народів в одну вірнопіддану масу, перетворення людини на слухняний гвинтик в імперському великодержавному механізмі для зручності світських властей, яким і слугувала імперська церква, перетворившись в один із інститутів тієї ж самої світської влади.

Для Української ж Церкви завдання зовнішнього насильницького згуртування людей в одну спільноту за допомогою незрушних залізобетонних норм канону не має вже жодного значення, адже вільний український народ в своїй власній незалежній державі не потребує жодних зовнішніх спонук для об’єднання, бо ж він уже й так само-згуртований внутрішньою глибинною єдністю українського духу, дарованого нам самим Богом, тобто божественною єдністю, яка вже сама й породжує, як вияв цієї божественної єдності, незалежну Українську Церкву, для якої головне – духовний розквіт кожної людини, як умова загального духовного розквіту всього народу. Саме цьому й слугуватиме розпис храму, задуманий Сергієм: це буде жива, нагальна, дохідлива розповідь про важкий шлях людства від гріхопадіння до воскресіння, захопливий, проникливий заклик до кожного позбутися гріхів, покаятися і – воскреснути разом з Ісусом Христом!